Друга угода, точніше декларація, була підписана 2 листопада 2008 року у Підмосков’ї. Однак і вона нічого не змінила. В Баку вважали, що треті країни, які виступали посередниками, діють на боці Єревана. І мали рацію, адже після угоди 2008 року фактичним гарантом безпеки в цьому регіоні стала Москва, яка підтримувала Вірменію. У квітні 2016 року Азербайджан почав збройну операцію, відому як “чотириденна війна”, і відвоював частину окупованих територій. За два роки потому у Вірменії відбулася “оксамитова еволюція”, яка привела до влади нинішнього главу уряду Ніколу Пашиняна. Геополітично він продовжував орієнтуватися на Росію, проте інстинкт політичного самозбереження підштовхнув його до обмеження впливу на процеси в країні старих еліт і так званої “карабаської партії” — вихідців із Нагірного Карабаху або військових, які брали участь у боях за цей анклав, і далі успішно використовували для власних цілей патріотичні настрої вірмен. На ці сили у Вірменії робила ставку Москва. Боротьба з ними та з відвертими спробами Росії втручатися у внутрішні справи Вірменії зрештою призвели до зміни Пашиняном геополітичного вектору на прозахідний. Але сталося це лише у 2022 році.
